Ведуча: Все далі і далі відходять грізні роки Великої вітчизняної війни, але ніколи  не згасне пам'ять про всіх тих, хто, не задумуючись, віддав своє  життя в ім’я Свободи. У наших серцях ніколи не згасне пам'ять про людей близьких і зовсім невідомих, - тих, хто боронив свій  отчий край.

Ведучий: На світанку 22 червня 1941 року всі по-справжньому збагнули значення чорного слова «війна».

Впали перші  фашистські бомби на мирні оселі. Чорні крила війни закрили голубе небо.  Котилася війна рідною землею, залишаючи пожарища.

Учень :

Це на світанку сталося колись :

Стривожений, із муками і жалем,

Світ стрепенувся, кров’ю в мить заливсь,

Неначе розпанаханий кинджалом.

Війна назустріч молодому дню,

Із гуркотом, із брязкотом котилась.

Лавиною металу і вогню,

На нашу землю й долю навалилась.

Учень:

Тремтять гармати.  Б’є на сполох дзвін,

Залізні круки вилітають з хмари,

Горить Вкраїна з чотирьох сторін,

І на чужинців просить з неба кари.

Синів, дочок благає: - Захистіть!-

Страждає в муках Україна мила

І піднімається з глибин століть

Непоборима, нездоланна сила.

Учень:

Хто б це вгадав і по якій причині,

На скільки літ розтягнеться війна?

Відомо всім: земель багато в світі,

А рідна, батьківська, – лише одна.

Гримить гроза війни. Іде розплата,

Покладено судьбу на терези.

Але коли ж порадує солдата

Веселий грім весняної грози?

Ведуча:   67 млн. осіб загинуло в роки ІІ світової війни, не стало кожного п’ятого жителя України. Страшні цифри, жорстка війна, важке випробування для людей.

Ведучий: Арешти, розстріли, вивезення та примусові роботи до Німеччини, пограбування рідної землі – таким був режим окупації.

Лише одна веде туди дорога,

 В задимлену сувору давнину

 Хоча вона така важка і довга _

Через бої, через усю війну.

Катами мучена, розп’ята

Ти не скорилась ворогам

Ти знала : прийде час розплати ,

Впаде на голови катам.

Ти знала: мучитись недовго,

Що заясніє небозвід .

Що зійде сонце , зійде сонце

І все дивилася на схід.

У далину, де дні і ночі

Від вибухів здіймався дим

Дивились, виплакали очі

На Україну, рідний дім.

Ведуча: Немає такого міста чи села, такого поля чи гаю, де б у жорстокій боротьбі не пролилася кров воїнів, де б не проявилася їхня могутність і відвага, адже кожен знав: він – не загарбник, він – Захисник.

Ведучий: Саме вони, громадяни своєї держави, стали на її захист в найважчі часи для неї. Побували в самих пекельних місцях. Замерзали в окопах, йшли на шалений вогонь ворога. Десятки разів на день підіймалися в атаку, падали, скошені ворожими кулями, хоронили своїх друзів .  

Перед світанком у житі

Батька, що жити хотів, просто – жити!

Він ще б ходив і ходив за плугами,

Землю орав і квітчав колосками…

Хто ж мені скаже, нащо убито

Батька, що сіяв життя, сіяв жито?

Він так любив ці степи, ці дороги,

Він на цім світі, не скривдив нікого:

Ані коня, ані звіра, ні птиці,

Й кулі його, то не кулі убивці.

Він захищав свою землю і хату,

Він боронив свого сина і матір –

Все , що любив, у що вірив до згину…

За що убито невинну людину?

Хто мені скаже? У світа питаю,

Іменем сина, що батька не знає,

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що посивіла.

Іменем пам’яті , іменем чесним,

Священним – народу! 

Ведуча: Найвищих слів гідний подвиг жінок, яких доля назвала гірким словом – солдатська вдова. В грізному 41-му провели своїх чоловіків та синів далеко за село , на смертельну битву. Замінивши чоловіків, самовіддано трудилися на колгоспних ланах, фермах, годували фронт, рятували поранених.

Старенька мати йде до свого сина …

Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях , ниє спина.

Синочку, милий, йди в обійми мами.

Я пригорну до тебе свої руки,

Зцілую рідні-рідні оченята…

Як важко було у часи розлуки,

Без тебе жити і без твого тата…

Тече сльоза і падає на плити,

Із стелі очі дивляться хлоп’ячі .

Їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навік залишаться дитячі.

Стоїть старенька, плаче, ні , ридає…

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає,

І у землі пекуча та воронка.

Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

-        Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні,

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

 

Ведучий:  Символом нашої пам’яті став образ журавля. Ми переконані, що полеглі в боях солдати перетворюються у журавлів. І уявляється той журавель солдатом, який  власними грудьми покриває рідну землю від  ворога. І сплять українські солдати вже на мирній землі Європи. На любу серцю Україну прилинуть журавлями.  

                                                       

Чистого неба зірниця

В кожне вікно заглядає,

Мирного лану пшениця

Пісню вечірню гойдає.

В наші серця прилітають

Луни далекого грому.

Хлопці в степу спочивають, -

Не повернулись додому.

Мало зозулі кували

Тим юнакам перед боєм,

Світ від чуми врятували,

Нас захистили собою.

Схиляємо голови низько,

Щоб шану героям-солдатам віддать .

На вічних постах стоять обеліски,

В полях обеліски стоять.

Ведуча:  Летять, відлітають у вічність роки, і скільки б їх не минуло , не зітруть в народній пам’яті імена захисників Батьківщини. Схилімо ж голови   перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя. Вшануймо їх хвилиною мовчання.

                                            Хвилина мовчання 

Право покласти квіти до __________________________

надається ________________________________________

__________________________________________________

Ведуча:  Шановні діти, вчителі !

Сьогодні ми згадуємо про події, які відбулися 72 роки тому.  Після переможного завершення історичної битви на Курській дузі радянські війська розпочали загальний наступ з метою визволення Лівобережної України. У другій половині вересня 1943 року розгорнулись запеклі бої на території Золотоніщини. Фашисти вчинили військам Воронезького фронту відчайдушний опір, намагаючись за всяку ціну втриматись на лівому березі Дніпра.

Ведучий: У визволенні нашого краю безпосередню участь взяли війська 3-го гвардійського Сталінградського механізованого корпусу, 23-ї, 218-ї та 138-ї стрілецьких дивізій, 662-й близькобомбардувальний авіаполк та інші підрозділи.

Після визволення Ромодану і Лубен війська 3-го Сталінградського мехкорпусу, якими командував генерал-лейтенант Віктор Тимофійович Обухов, одержали завдання визволити Золотоношу, форсувати Дніпро і створити стратегічний плацдарм на його правому березі.

Ведуча: 23 вересня 1943 року наші війська з боями визволили Піщану , районний центр Гельмязів і село Каленики. У визволенні відзначилась 23-я стрілецька дивізія під командуванням генерала О.Г.Корольова, який згодом загинув.

Ведучий: Вересень 1943, який приніс визволення змученому більш як дворічною окупацією нашому краєві, назавжди вкарбовано в літопис історії Золотоніщини.

Учень:

Схилилось зажурене жито ,

Тамуючи біль в колосках.

І тануло-тануло літо

У батьківських добрих очах.

Осколком останнім атака

Під серцем йому запекла,

Не скоро по нім будуть плакать

В хатині, що скраю села.

По синій зимовій пороші,

Крізь плетиво стомлених днів

Ще будуть стрічать листоношу,

Чекатимуть звісток з фронтів.

Бо мати не вірила смерті,

Зімкнувши уперто уста,

Листки пожовтіли в конвертах,

На скронях біліють літа.

Учень:

 Життя торжествує в новім поколінні

Та болі минулі – довіку нетлінні:

З граніту волає грізно і люто:

«Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»

 Вічний вогонь палає

Дзвонить у далі століть

Вічний вогонь закликає:

«Щастя живих бережіть!»

Вічний вогонь клекоче:

«Люди! Не  треба війни!

Щоб не вмирали дочки,

Сестри, брати і сини»

Вічний вогонь палає,

Тужать берізки над ним

Вічний вогонь вимагає:

«Щастя і миру живим!»